Девід Елліотт, куратор ARSENALE 2012 відповів на запитання Катерини Філюк та Зої Звіняцьковскої (прес-служба бієнале).

Можна сказати, що тема, запропонована для бієнале «Найкращі часи, найгірші часи», занадто загальна. Це було зроблено навмисне, аби надати вам як куратору свободу у виборі робіт?

Ні, вона загальна, але має значення – дуже ясне значення, тож це не тому, що я прагнув ширших можливостей для вибору, а з метою дати влучний коментар тому, що відбувається у сучасному мистецтві та як ці події пов’язані з оточуючим середовищем.

За яким критерієм ви обирали міжнародних художників? Яку історію про сучасне мистецтво ви хотіли розповісти українському глядачеві?

Головний критерій для відбору робіт це, безперечно, їхня якість. Потім важливо, чи відповідають вони темі виставки, яка стосується різниці між ідеями «найкращого» та «найгіршого». Також важливо те, як робота виглядає у масивній та прекрасній будівлі Мистецького Арсеналу, і наостанок – як робота співвідноситься з геокультурною та політичною ситуацією в Україні.

Який у вас критерій відбору робіт, чи пов’язаний він з естетичною оцінкою? Ось, наприклад, Катерина Ґреґос у її проекті для Данського павільйону обрала суто політичні роботи.

Так, звісно. Якщо ти робиш мистецьку виставку, єдиний критерій, яким ти можеш керуватися – естетичний. Але мистецтво не може не бути політичним, адже в ньому йдеться про репрезентацію у різних формах, тож навіть якщо мистецтво удає, що воно не політичне, воно неминуче закінчує тим, що робить політичні заяви. Я зацікавлений працювати саме з таким матеріалом, максимально прояснюючи ситуацію, і особисто для мене політика це необхідна людська цінність.

Яке майбутнє у лівого мистецтва?

Активізм є дуже важливим явищем у сучасному світі, і звісно, існує багато митців-активістів, як от “Что дєлать?”, які представлені на виставці, тому в їхніх роботах присутній дуже сильний естетичний елемент. Але зрозуміло, що активізм це одна річ, а мистецтво – зовсім інша. Мистецтво рефлективне та повільне, активізм намагається прискорити перебіг подій, але, незважаючи на те, що вони різні, між ними часто з’являється симпатія.

Остання робота “Что дєлать?”, яка представлена на виставці, вважається дуже самокритичною, що не є притаманним для лівого мистецтва.

Мене не цікавлять люди, які не спроможні критикувати себе. Якщо твоя робота пов’язана з творчістю, ти маєш бути готовий розкритикувати себе, перш ніж критикувати когось або щось інше. Це дуже важливий принцип, що критицизм починається вдома, якщо ти художник, чи то критик, чи куратор. Коли цього немає – те, що ти робиш, може легко перетворитися на само-обслуговуючу ідеологію, псевдорелігію або образ мислення чи буття, який не має нічого спільного з мистецтвом.

Ваш вибір українських митців дещо змінив місцеву арт-мапу, адже лідери не потрапили в основний проект, в той час як декілька молодих митців представили свої роботи.

Я хотів дати збалансовану картину різних поколінь. Я тут не для того, щоб презентувати певний аспект українського мистецтва – оскільки це перша бієнале, я хотів показати різницю між поколіннями. Михайлов, Братков і Кабаков пройшли через радянський період і виражають це у своїх роботах. Потім було покоління митців, які опинилися ніби на перехресті наприкінці  радянської епохи. Цаголов, наприклад, зробив чудову нову роботу спеціально для бієнале про геріатричний характер реформ під назвою «Привид революції». І потім тут представлена зовсім молода ґенерація українських митців: Р.Е.П., Рідний, Хоменко, Кадан, Воротньов та інші.

Наступне питання про експозиційний простір. Хто розробив план зонування?

Я працював над планом разом із архітектором Денисом Семирогом-Орликом. Порядок і зіставлення робіт дуже важливі.

Експозиційний простір поєднує у собі цегляні стіни з новими білими, як, наприклад, у Новому Музеї в Берліні. Це частина виставкового плану?

Ну, це зовсім інший тип музею. Я намагався залишити якомога більше старої будівлі та будувати стіни лише там, де це конче необхідно. Очевидно, що для демонстрації відео необхідні спеціальні кімнати, але ми добудовували щось лише там, де без стін не обійтися, і сконцентрували все відео на другому поверсі, де трохи темніше.

Який основний принцип експозиції, яка робота іде за якою? Яка історія закладена в експозиції?

Приходьте і подивіться – і ви все зрозумієте! Так, всі частини експозиції співвідносяться одна з одною та обертаються навколо ідеї «найкращого» та «найгіршого», що є аспектами однієї реальності. Будівля складається з анфілад, тому є природний розвиток експозиції. Вона починається з Михайлова та Колемайнена: двох різних типів архітектури, одна пострадянська, друга постмодерна. Потім виставка переходить до «реальної» архітектури трьох «Кліток» Луїз Буржуа та продовжується простором, що близько 150 метрів наповнений різноманітними скульптурами. Потім декілька відео, величезна інсталяція Сонґ Донґа, яка дає початок цілій плеяді представників класичного китайського пейзажу, якими наповнене наступне крило Арсеналу. Робота братів Чепменів про дегенеративне мистецтво сьогодні прояснюється за допомогою посилання на нацистів. Далі семиметрова робота Аїди Макото «Гора кольору попелу», що виглядає, як звичайний китайський пейзаж, а насправді є горою тіл офісних працівників на оргтехніці. У цьому залі представлений живопис постсоціалістичного реалізму в Україні, а також відповідний живопис, створений під впливом Культурної революції в Китаї. Наступна зала – чорно-біла – поєднує у собі медитативний дух та зловісне відчуття спостереження. За одним винятком: усі представлені тут митці – жінки. І далі – несподівано велична робота Ани Марії Пачеко «Тіні Мандрівника» ніби вибухає у наступній залі, а експозиція продовжується…

Як ті чотири теми, що були озвучені на початку (Неспокійний сон, Плоть, В ім’я порядку, Невтомний дух), втілились у виставці? Що з ними сталося?

З ними нічого не сталося, вони все ще там, але вони ніколи не були розділами виставки, лише керівними принципами, необхідними для роботи. На початку, коли тебе розпитують про виставку, якої ще не існує, ти маєш надати людям якесь уявлення про те, якою вона буде. Однак коли виставка починає набувати форми, ці ключові концепти поступово розчиняються у роботах.

Виставка вийшла дуже яскрава, в ній багато кольору, живопис у гарних рамах. Чи є це певним заграванням з українським бароко, яке досі має дуже великий вплив на українське мистецтво?

О, ні. Я лише хотів, щоб виставка була візуально багатою і щоб будівля Арсеналу була використана у найкращий спосіб. Обійтися без яскравого забарвлення – було б жахливо. Необхідно використовувати колір стратегічно, щоб утримувати увагу глядача протягом виставки, адже вона така велика!

Борис Ґройс характеризував вас як куратора, який робить найкрасивіші виставки…

Справді, це дуже приємно.

Вам вдається зробити сучасне мистецтва красивим...

Може, Ґройс критикував мене?

Ні…

Це добре.

Як вам здається, сучасне мистецтво красиве?

Звісно. Так. Воно має бути красивим. Але це залежить від того, як ви визначаєте красу. Може бути страшна краса, жахлива, огидна краса, але наприкінці вона все ж таки залишається красою. Наше уявлення про красу сьогодні набагато складніше, ніж було на початку вісімнадцятого століття.

Тож наше розуміння краси змінилося?

Так, абсолютно. Ідея може бути красивою. Концепція та час від часу її реалізація можуть бути красивими; поєднання цих різних речей – іноді у дивний, іноді у досить сумний спосіб, але не тільки в шокуючий – може бути гарним. Інтелект може бути красивим, але не просто інтелект. Будь-який витвір має бути зроблений з розумом, щоб бути витвором мистецтва.

Чи ви задоволені своєю роботою?

Більш-менш. Я задоволений. Виставка вийшла дуже доброю. Тепер лише необхідно, щоб все працювало до ладу, було увімкнене, щоб нічого не зламалося, було достатньо стільців і таке інше. Я лише починаю роздивлятися виставку, адже досі було так багато роботи над деталями, клопотів про те, щоб усе стояло на своїх місцях... Це завжди непросто, тому що потрібно робити все дуже швидко, аби підготувати таке велике шоу, навіть коли щось і не дороблене. Я переконаний, це виправиться найближчим часом.

Я тільки-но завершила прослуховування лекції Віктора Мізіано про кураторську практику, тож хотілося б дізнатися вашу думку щодо мети куратора, його ролі та основних інструментів, якими він користується?

Що ж, мета завжди одна – зробити хорошу виставку. Чи зібрати гідну колекцію. Це дуже різні речі, так само, як існують різні типи кураторів. Інструменти для будь-якого куратора – це відкритий розум, жива допитливість, тяжка праця, але насамперед необхідно усім серцем любити мистецтво і бути готовим ризикувати в думках та поглядах на мистецтво. Основне завдання – побачити світ таким, яким він є, а не таким, яким його зображають. Це означає відсторонення від партійності, тенденцій та особистих інтересів, ЗМІ та політичної сфери, яка дає дуже вузький погляд на світ. Врешті-решт, мистецтво повинно мати справу з правдою. Багато кураторів не можуть дозволити собі заходити так далеко і не бажають ризикувати.

Яка роль куратора в сучасному мистецтві?

Мріяти, досліджувати, розрізняти, медитувати, бути посередником, поєднувати речі та робити виставки.

Як ви стали куратором?

Коли я навчався в університеті, то вирішив робити виставки. Це був дуже вдалий спосіб вираження речей, які неможливо було висловити інакшим чином, а також спосіб дізнатися більше про мистецтво і життя.